Перейти у головне меню | до списку сіл Чемеровецького району | до історичних даних | показати на карті

КАРАЧКІВЦІ

За адмін.поділом 16 ст. Кам'янецький повіт 16 ст.
За адмін.поділом 19 ст. Кам'янецький повіт 19 ст.
За адмін.поділом 20 ст. Чемеровецький район

Церква св.Трійці
Храм засновано: 1726 р.
Коментар: Церква св.Трійці збудована в 1726 р. на місці давнішої, зруйнованої під час нападу якихось ворогів (за турків в 1672 - 1699 рр. ?) - дерев'яна одноверха споруда. В середині 19 ст. була дуже ветха. Нова дерев'яна церква збудована в 1853 р.; з матеріалу старої церкви збудовано дзвіницю. Іконостас 1-ярусний. [СКУ, с. 207 - 210]. Церкви нема [КХм].

http://www.myslenedrevo.com.ua/cds/cd_aru.html

Див. Сіцінський Ю.А. Археологічна карта Подільської губернії

Див. Сіцінський Є. Історичні відомості про приходи і церкви Подільської єпархії. Кам'янецький повіт.


(Продовження. Поч. у №34)
Через випасання худоби вигляд могильників змінюється, в окре мих місцях вони майже непомітні. Мало до помагає і те, що археологічні пам'ятки взяті під охорону держави.

З північно-західної сторони вище села біля крайніх хат великої Заріки, на правому березі ріки Смотрич здійнялася майже на кілометр Сокіл-гора, або просто Сокіл. Вона висуває свою скелясту могутню голову з густої зелені лісу та чагарників. На половині її висоти видніються два входи до печер. Вони ніби чорні очі спрямовують свій погляд на південь. Зараз печери невеликі за розміром, а на початку століття у них можна було забратися, вони мали ходи до 150 метрів. Всередині печери нагадують невеликі кімнати; дуже обсмалені, мабуть, колись в них розкладали вогнища. За народними переказами в цих печерах розбійник Боян ховав свої незліченні скарби. У густому лісі свого часу переховувалися Устим Кармелюк і його побратими.

На протилежному березі ріки Смотрич, навпроти Сокола, розкинулася Оксан-гора. Є підстави при пускати, що ці дві гори дуже давно складали єдине ціле, але вони стояли на перешкоді тоді повноводного і бурхливого Смотрича, і, пробиваючи собі шлях до Дністра, він розмив русло, розділив гори. Багато є тут ще й інших цікавих місць, але вони ще чекають дослідника.

1564 року село «держала» Псарська, причому селяни, в числі десяти, не платили ні яких податків, бо, як написано у люстрації, між власницею і селянами не було про це досягнуто остаточної згоди. Тут же був млин, від якого одержували мірку, тобто плату за помол зерна, що складало загалом 10 злотих.

У наступному році Карачківці належали Кочминському. В 1569-1586 р.р. державцем був Бориславський, пізніше село було у власності Валентія Калиновського, кам'янецького старости, з 1626 року — Сільницького. У половині XVIII століття Карачківці разом з Циковою утворили особливе староство. Незначне за розмірами, воно приносило близько семи тисяч злотих прибутку.

На початку XIX століття Карачківці належали Малаховській, після смерті якої «высочайшим указом» від 25 квітня 1808 року вони передані статському раднику Аненському без сплати орендної суми. А потім у 1830 році Карачківці, як і Цикова, стали казенним селом.

У 1820 році тут про живав 121 селянин чоловічої статі. Селянам належало 620 десятин землі, церкві — 39, казенні карачковецькі ліси разом із степанівськими та більськими складали окреме лісництво загальною площею 246 десятин.

Дворів тоді у Карачківцях налічувалось 139, жителів — 696. У 1892 році в Карачківцях відкрито церковно-приходську школу. До того діти, яких батьки хотіли вчити, відвідували Циківську школу, але, як свідчать архівні документи, таких було мало і абсолютна більшість селян не знала грамоти. У 1908 році в Карачківнях мешкало 787 осіб, з них православних — 762, католиків — 25. Навчанням у місцевій школі було охоплено 53 хлопчиків і дівчаток із 78 дітей шкільного віку.

У 1853 році тут спорудили церкву — дерев'яну, у вигляді хреста, з одним куполом, з трьома виходами (головний — на Захід, запасні — на Південь та Північ). Вона збереглася до цього часу і сім років тому на пожертвування населення відреставрована.

Хоч село ще за тридцять років до скасування кріпацтва вважалося вільним, проте жилося тут людям бідно. Сірі опідзолені грунти здебільшого на малодоступних горбках, що зазнавали руйнівної дії ерозії, родили мізерно. Це змушувало трударів вирушати на пошуки шматка хліба до Бесарабії і Таврії. Але часто-густо додому строкар вертався на Покрову (тоді закінчувався строк найму) з порожніми кишенями. А в гіршому випадку ще й приносив лихоманку, яку важко було вилікувати.

Не всі, однак, у Карачківцях злидарювали. Заможно жив, наприклад, Григорій (Григорко) Корецький, який володів 20 десятинами орної землі, 30 десятинами лісу, мав на Лисій Горі (так зветься урочище, що межує з черчецькими земля ми) хутір, де жив лісник, що охороняв його ліс, утримував багато худоби.

Не знали нестатків Іван Назарук, Федір Шкунда. Федір Сікорський та деякі інші хазяї. На початку тридцятих років їх було виселено з села, а окремих розкуркулили.

Початок XX століття ознаменувався російсько-японською війною. Дізналися про неї в Карачківцях із листів вояків-солдатів, які проходили дійсну військову службу, але безпосередньої учас- ті у боях не брали. Вже потім про те страшне побоїще на Далекому Сході розповіли циківчани Данило Сторожук та Юліан Телятицький.

Обпалила своїм по лум'ям Карачківці і перша світова війна. У солдатський стрій стали десятки молодих хлопців та чоловіків. Багатьом з них судилося пізнати всю гіркоту полону. Андрій Вальчук та Михайло Городиський мучилися на чужині чотири роки і лише 1918 року повернули ся до рідних домівок. А сімей, які втратили годувальників у тій кривавій бойні, не перерахувати, бо очевидців немає в живих, а документи, на жаль, не збереглися.

Велику Жовтневу соціалістичну революцію. або, як тепер на зивають її, Жовтневий переворот, карачківчани зустріли з радістю, сподіваючись, що нарешті настануть кращі часи. На зборах трудящих Циківської волості 18 травня 1919 року обрано волосний ревком, головою якого став житель Карачківців Андрій Іванович Барціховський. До складу ревкому увійшов також і житель Карачківців Римарчук.

Герасим Бойко, Тит Побережний, Михайло Городиський воювали на фронтах громадянської війни.

Відгриміла війна, село ставало на мирні рейки. В 1923 році після ліквідації Циківської волості воно відійшло до Смотрицького району.

У 20-х роках у Карачківцях виник комсомольський осередок, який об'єднував у 1941 році 15 юнаків і дівчат.

Наприкінці 1932 року з ініціативи Андрія Барціховського організувався колгосп, який хлібороби Карачківців назвали іменем Георгія Димитрова. Першими подали заяви про вступ до нього Гафія Нейко, Іван Федорович Гординський, Віра Семенівна Носовська з братом Миколою, Ганна Іванівна Городиська та Микола Іванович Топольницький. Вже через рік (звичайно, не без «допомоги» зверху) колгоспниками стали майже всі. Що правда, Франц Мазуркевич та Федір Пазинюк так і залишились одноосібниками до кінця своїх днів.
Очолював колгосп на перших порах Андрій Барціховський, в особі якого вбачали поборника нового життя. Коли ж він перейшов працювати у Смотрицьку МТС, правлінням керував М. І. Топольницький, його змінив І. Ф. Гординський, але як тільки при Смотрицькій МТС від крилися курси трактористів, він попросився на них і все своє свідоме життя присвятив цій професії.

Пізніше в колгоспі головували житель Балина Григорій Тарасенко, циківчанин Пилип Твердохліб, а перед нападом німців — житель Залуччя Загородній.

За період існування колгоспу було зведено дев'ять громадських будівель, споруджено сховище для зберігання овочів. У селі була початкова школа, хата-читальня, якою завідував А. Корецький, функціонував медпункт.

Репресії 1937—1938 років не обминули і Карачківці. Жертвами їх стали Андрій Барціховський Семен Булик, Федір Шкунда, а також священик Іван Афіцький.

Хлібороби Карачківців працювали не покладаючи рук, і земля віддячила за це. Вже в 1940 році на кожному гектарі тут зібрали по 12 центнерів зернових. Чотири кращих виробничники були затверджені учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки.

22 червня 1941 року у наш мирний дім увірвалася війна, Скориставшись перевагою у техніці, раптовістю нападу, гітлерівські орди просувалися на схід. У перших числах липня Ка рачківці були окуповані ворогом.

Нові господарі взялися насаджувати свої порядки. Колгосп перейменували в громадський двір. Почалося переслідування активістів. Населення обклали високими податками, 3 березня 1942 року почали примусово відправляти на каторжні роботи до фашистської Німеччини юнаків і дівчат. Навічно зосталися на чужині, і ніхто не знає, де їх могили, Йосип Францович Мазуркевич, Олена Андріївна Крилюк, Іван Маркович Пазинюк, Василь Іванович Назарук, Іван Терентійович Ільницький, Олена Іванівна Городинська.

Та непокірні жителі Карачківців не змирилися з окупаційним режимом, не вклякли на коліна перед фашистами. Коли у сусідній Цикові К.А. Малик, котрий був присланий сюди з-за лінії фронту, організував підпільну групу, її поповнили карачківчани (по-місцевому карачуни) завідувач початкової школи Сагалай (вияснити ім'я не вдалося). Георгій (Юрій) Сергійович Переверзєв (із оточенців) та місцеві жителі Олексій Андрійович Корецький, Микола Іванович Вальчук та нині ще живий Іван Григорович Рибак.

Пізніше група влилася у партизанський загін імені Чапаєва, що діяв на території тодішніх Смотрицького та Чемеровецького районів. Народні месники перешкоджали заготівлі та вивезенню до фатерлянду сільськогосподарської продукції, псували телефонні лінії, сепаратори, молотарки, розповсюджували листівки, а напередодні Жовтневих свят 1943 року над одним із приміщень вивішали червоний прапор.

Хто не знає, якому ризику піддавались ті, хто наперекір найстрашнішим погрозам окупантів, насмілювався переховувати євреїв. Проте карачуни без вагань надавали притулок єврейським сім'ям. У селі багатьом було відомо, що нещасні викопали землянку і мешкали в ній, подалі від злих очей. Жителі Карачківців постачали жертвам переслідувань їжу, одежу. Коли ж підла людина виказала сховок, карачуни допомогли євреям перебратися в Заремщину (це ліс між Карачківцями і Черчем), викопати там і облаштувати для життя землянку, а в люті холода забирали нещасних по домівках.

Особливо багато зробили для спасіння невинних людей проста селянка баба Харабиха (так у селі називали Марію Мартинівну Хробачук) із чоловіком Василем Романовичем. Жило подружжя неподалік лісу, на краю села, над глибоким яром, що поріс чагарями, які тут назива ють хащиною, у старенькій, Бог зна коли побудованій хатині. Так що до їх оселі було досить легко добратися непоміче
ним, а то й пересидіти в яру. Саме тут у морози, в осінню негоду переховувалися євреї. Всім ділилася з ними добросердна мужня Харабиха, обшивала, обпирала їх, повідомляла про небезпеку, що підстерігала їх.

Весною сорок четвертого, коли вже потепліло і знедолені перебралися у землянку в лісі, до неї прибився якийсь зайда і доніс фашистам про побачене. Смотрич тоді саме розлився так, що на правий берег від німців і їх прислужників вдалося перебратися лише тим, хто був сильним і здоровим. А немічні і діти всі прийняли в землянці мученицьку смерть від куль і вогню.

Ті ж, що врятували ся від окупантів, щороку в середині березня відвідували Харабиху, а врятована нею Рая Захарівна Зільберман - Бідна називала Марію Мартинівну мамою.

На жаль, вже немає у живих баби Харабихи, як і багатьох тих, кого вона зігріла своїм теплом і любов'ю у лиху годину.

1-6 травня 1998 року. Й. Курковський,
краєзнавець.

Карачківці

Це мальовниче подільське село, обрамлене з усіх боків товтрами, на яких зеленіє ліс, розташоване на лівому березі Смотрича, на широкому півострові, з вузьким перешийком на сході.

На правому березі річки на глибоких ярах розмістилась менша частина села, або Велика і Мала Заріка. Це місце було заселене, очевидно, дещо пізніше, коли на півострові місця для новосельців уже не вистачало. Селяни змушені були важкою працею відвойовувати у природі маленькі, малодоступні клаптики землі, розкорчовуючи їх, щоб звести житло, а потім розширювали їх під городи. Тому-то і зараз тут окремі городи обробляються тільки вручну.

Розділяє Велику і Малу Заріку потік, що бере свій початок на антонівських полях і називають його місцеві мешканці Нейковим. Ця невеличка річечка, долаючи на своєму шляху скелясті перекопи, утворює декілька водоспадів. Особливо гарний серед них водоспад біля так званого Фесьового яру. Тут вода, обрушуючись з висоти з 3-4 метри, утворює внизу невеличкий басейн, де влітку купаються не тільки місцеві жителі, але й з навколишніх сіл, а більська молодь відпочиває постійно.

Перші відомості про Карачківці ідуть з половини шістнадцятого століття. Проте, є підстави гадати, що Карачківці були населеним пунктом ще в глибоку давнину, оскільки під час досліджень нерідко потрапляють на кам'яні знаряддя праці (зубила, молотки та ін.). Перша назва села була Карстова Лука, Карасівка, Карамовка. Карачківці разом з сусідньою Циковою входили до складу королівських маєтків.

Існує легенда, що колись давно на місці Карачківці знаходилося старовинне місто (стольний город) під назвою Золоте Яблуко, в якому жили князі, і знищив його Соломій Буйняк.

Є й інші версії походження назви села. За однією з них, сюди з округи засилали непокірних для відбуття покарання - на кару , від чого і пішла назва села. За другою версією, турки держали тут полонених і змушували їх "гусячим кроком", тобто на карачки, вилазити на гору Сокіл і звідти вниз.

Багате село на археологічні пам'ятники. Зі східної сторони Карачківців, на перешийку півострова, при в'їзді у село, надибуємо слід городища князівської епохи, яке складається із високого насипного валу, розташованого у вигляді чотирикутника з поперечним валом посередині і відрізаного глибоким яром від прилеглої гори.

На південний захід в урочищі Скала збереглося городище давньоруських часів, при розкопках якого стрічається глиняний посуд та інші предмети.

На високих пагорбах на правому березі річки Смотрич з північної та західної сторони села розкинулися групи курганів (або як їх називають могилок). 1883 року професор Б.Антонович розкопав одинадцять курганів, у яких виявились скелети і при них бронзові попаяні кільця, залізні цвяхи та ін.

З північно-західної сторони вище села біля крайніх хат великої Заріки на правому березі річки Смотрич здійнялася майже на кілометр Сокіл-гора, або просто Сокіл. Вона висуває свою скелясту могутню голову з густої зелені лісу та чагарників. На половині її висоти видніються два входи до печер. Зараз печери невеликі за розміром, а на початку століття у них можна було забратися, вони мали ходи до 130 метрів. Всередині печери нагадують невеликі кімнати: дуже обсмалені, мабуть колись в них розкладали вогнища.

За народними переказами, в цих печерах розбійник Боян ховав свої незліченні скарби. У густому лісі свого часу переховувалися Устим Кармелюк і його побратими.

На протилежному березі річки Смотрич, навпроти Сокола, розкинулася Оксон-гора. Є підстави припускати, що ці дві гори дуже давно складали єдине ціле, але вони стояли на переході тоді повноводного і бурхливого Смотрича, і пробиваючи собі шлях до Дністра, він розмивав русло, розділив гори. Багато є тут ще й інших цікавих місць.

1564 року село "держала" Писарська, причому селяни, в числі десяти, не платили ніяких податків. Тут же був млин, від якого одержували мірну, тобто плату за помол зерна, що складало загалом 10 злотих.

У наступному році (1565) Карачківці належали Кочминському.

В 1569-1586 рр. державцем був Бориславський, пізніше село було у власності Воленсія Калиновського, кам'янецького старости, з 1676 року - Сільницького.

На початку ХІХ століття Карачківці належали Малаховській, після смерті якої "высочайшим указом" від 25 квітня 1808 р. вони передані статському раднику Аденському без сплати орендної суми. А потім у 1830 році Карачківці, як і Цикова, стали казенним селом.
Дворів тоді у Карачківцях налічувалося 139, жителів - 696. У 1892 році в Карачківцях відкрито церковно-парафіяльну школу. До того діти, яких батьки хотіли вчити, відвідували Циківську школу, але, як свідчать архівні документи, таких було мало і абсолютна більшість селян не знала грамоти.

У 1853 році тут спорудили церкву - дерев'яну, у вигляді хреста, з одним куполом, з трьома виходами (головний - на захід, запасні - на південь та північ). Вона збереглася до цього часу і 10 років тому на пожертвування населення відреставрована.

Курновський Йосип Григорович,
"Історія села Карачківці", 2002 р.