Найбільшим осідком вірмен в Україні був Кам'янець. Про час появи вірмен у нашому місті існує декілька гіпотез. Проте вже в кінці XIV ст. вірменська громада мала власну церкву святого Нігола, про що свідчить фундаційна плита 1398 р., яка була вмурована в стіну нового кам'яного храму (ХVІ ст.).
Ю. Сіцінський (1895) та С. Баронч (1896) висловили гіпотезу, що спочатку були засновані вірменами села на околиці Кам'янця, котрі дістали назву Великі й Малі Вірмени (тепер Велике і Мале Залісся). А пізніше вірмени переселилися до міста.
Значно пізніше з'явилися
вірменські колонії в інших містах краю та України: Балті, Барі, Бережанах, Бучачі,
Городенці, Чорткові, Язлівці, Ягельниці, Могилеві, Жванці, Студениці, Умані
(всього близько 70).
Вірменська громада в Кам'янці протягом XIV-XVIІ століть залишалася найбільшою.
Якщо в 1575 р. у Львові було всього 60 вірменських родин, то у Кам'янці їх нараховувалося
близько 300 (свідчення папського нунція Ліпомано). Пірзада Кафаенці в 1586 р.
відмітив, що в Кам'янці було 400 вірменських будинків. Невідомо наскільки достовірні
ці свідчення, однак люстрації (перепис населення) більш раннього часу (1565,
1570) засвідчують меншу чисельність будинків, якими володіли вірмени, а, отже,
меншою була і чисельність громади. За люстрацією Кам'янця 1734 р. вдається виділити
лише 32-х домогосподарів-вірмен (можливо, що деякі вірмени мали польські імена
та прізвища), а решта до кінця ХVІІІ - початку ХІХ ст. взагалі залишила місто,
частково й асимілювалася.
Дорослий житель міської вірменської громади міг бути повноправним мешканцем Кам'янця лише тоді, коли приймав Міське Право. В міських актових документах залишилися уривки текстів присяг. Один із них 1559 р. звучить так: "До війта Юрка і всіх старшин прибув Хачиг Хачмас-оглу із Сучави, прийняв Міське Право й присягнувся у тому, що буде жити в цьому місті благодійним і порядним як кожний громадянин. Призначив за себе поручителем Усема Алтинчі".
Вірмени проживали в Кам'янці у південній частині півострова, який утворювався річкою Смотрич. Територія вірменської частини міста поділялася на майдан-ринок та систему вулиць і кварталів, розбитих на окремі садиби і квартали з культовими спорудами.
Складний терасоподібний рельєф південної частини півострова знайшов відображення у формуванні топографічної структури житлових дільниць вірменської громади. Особлива роль у цьому належить довгому прямокутному ринку, головною спорудою якого була ратуша (згадується вже у документах середини XVI ст.), що знаходилася у південному ряду ринку. До початку XVII ст. вона була дерев'яною, а після пожежі 1602 р. зведена кам'яна. Поблизу ринку знаходився і Миколаївський храм.
Вірменська громада зберегла своє самоуправління аж до 1790 р.
За короля Польщі Владислава III в 1443 р. краківський каштелян і староста в Кам'янці Ян із Чижова при даруванні вірменам торгових привілеїв сказав: "На цьому Кам'янецькому сеймі в присутності польських панів вірмени міста Кам'янця показали права і привілеї, отримані від достопам'ятного польського короля Владислава, у яких він не тільки підтвердив вольності, отримані від своїх попередників - подільських князів, але і надав нові привілеї, дозволивши торгувати сукном і іншими товарами. Але силою й авторитетом своїм королівським наказує старостам і воєводам кам'янецьким, а також війтам, радникам і лавникам, щоб вірменам залишали їх вільності і привілеї".
В 1496 р. грамотою Яна Альбрехта підтверджувалися привілеї вірмен, отримані ними від польських королів і подільських князів. Він дозволив їм вершити суд згідно з вірменськими законами і через свого війта.
Кам'янецькі вірмени придбали свої привілеї ціною чисельних послуг, зроблених польській державі. Але ж протягом всього періоду існування вірменської громади у Кам'янці-Подільському з XIV до XVIII ст. їм доводилося вести постійну боротьбу за свої права.
Незалежність вірменського самоврядування багато в чому була пов'язана із самостійністю вірмено-григоріанської церкви в Україні. Тому польсько-католицький патриціат усіляко схиляв львівських і кам'янецьких вірмен до унії з римо-католицькою церковою, спираючись у цій місії на підтримку Ватікану. Чимало зусиль доклали до цього і львівські вірменські душпастирі - колишній ечміадзінський патріарх Мелкіселек та єпископ Нікол Торосович.
26 квітня (6 травня)
1627 року вірменська церковна й світська верхівка Львова з участю другорядних
осіб із Кам'янця-Подільського, вболіваючи за свої приватні інтереси й нехтуючи
громадськими, підписала з Ніколом Торосовичем угоду й визнала його за свого
церковного ієрарха. Громада Кам'янця тривалий час опиралася уніатській політиці
Нікола Торосовича, але поборники унії дістали перевагу й 1 жовтня 1666 р. у
вірмено-григоріанській церкві св.Нігола Божу службу вперше було відправлено
за католицьким обрядом.
Велика частина кам'янецьких вірмен усе таки унії не визнавала й за часів перебування
міста та Поділля (як окремий еялет) у складі Османської імперії (1672-1699).
Тут був вірмено-григоріанський єпископ Іоанн Берестович.
Після переходу Кам'янця-Подільського від Туреччини під владу Польщі, український, польський і вірменський магістрати відновили свою діяльність. Однак незабаром український магістрат приєднали до польського, створивши об'єднаний польсько-український магістрат (1703 р).
У березні 1712 р. від польсько-українського і вірменського магістратів були направлені делегати на польський сейм з метою добитися підтвердження всіх попередніх прав. Ними також висувалося прохання про надання нових привілеїв, серед яких найважливішим було звільнення міста від податків, чого й було досягнуто.
Польський магістрат намагався підпорядкувати собі і вірменський магістрат та обмежити права вірменського населення. Це намагання чітко виражене у заяві бургомістра польського магістрату Миколи Павлича польському уряду, датованій 26 березня 1719 р. Він заявляв, що вірмени Кам'янця і їх війт Степан Мілконович відмовляються підкорятися польському магістратові і сконцентрували у своїх руках всі ремесла, що вірмени нібито витісняють поляків із міста й іншими протизаконними вчинками завдають йому шкоди. Як приклад гонінь проти вірменської громади М. Доронович наводить той факт, що вірмени залишали свою громаду і вступали у польську.
Вірменський магістрат намагався зберегти свої права і постійно боровся за це з польським магістратом майже до кінця ХVІІІ ст. В одній із постанов королівської комісії говорилося, що вірменська громада зобов'язана внести до загальної каси якісь податки, але не сплатила. В документі, складеному через 5 років (у серпні 1747 р.), сказано, що вірменська громада не виконала це рішення. Такий її "недолік", завжди сумлінної, мабуть, пояснюється не тільки недостатньою кількістю коштів, але й тим, що громада вважала цю вимогу незаконною.
На початку 20-х р.
XVIII ст. кам'янецька вірменська громада отримала несподіване поповнення. Кам'янця-Подільсь-кого
досягли нові групи переселенців з Вірменії - це були учасники вірменського визвольного
руху, які не мали наміру назавжди оселятися на подільській землі. Новоприбулі
вірмени, частина яких 6 років жила у Кам'янці, а інші, по всій вірогідності,
назавжди залишилися тут, якоюсь мірою сприяли відродженню патріотичного духу
у цій колонії, однак поступово асимільовувались. Проте це вже не могло перешкодити
ополяченню більшості кам'янецьких вірмен, які забули рідну мову і прийняли унію.
У 1738 і 1770 рр. у Кам'янці-Подільському спалахували страшні епідемії чуми,
які тривали по півроку і привели до величезних людських втрат, в тому числі
і серед вірменів.
Асиміляція кам'янецьких вірмен після цього пішла ще швидше. Не витримуючи конкуренції євреїв, які отримали у XVIII ст. дозвіл оселитися в Кам'янці, багаті вірменські купці отримували дворянське звання, купували помістя і переселялися у свої села. А.-Ю. Ролле відзначав, що в околицях Кам'янця не було такої дворянської сім'ї, у жилах якої не текла б кров вірменина.
Польська влада поступово скасувала національне самоврядування в Кам'янці-Подільському. У 1790 р. створено комісію, яка ліквідувала самоуправління вірмен, перенесла вірменський суд і правління до польського магістрату. Через рік була прийнята "Конституція 3 травня". Цей акт передбачав релігійну терпимість, але було вже пізно. Вірмени прийняли унію і повністю асимілювалися.
Жителі вірменської громади залишили у культурній спадщині Кам'янця безцінні пам'ятки письма й архітектури. Серед них - "Вірменська кам'янецька хроніка" (середина ХV - початок ХVІІ ст.), магістратські книги (понад 40), храм св. Миколи, дзвіниця ХVІ ст. і т. д.
Микола ПЕТРОВ,
кандидат історичних наук,
доцент, завідувач кафедрою історії України педуніверситету.