"ЗАТВЕРДЖУЮ"
директор
НПП"Подільські Товтри"
О.К.Нікітін

ЕКСКУРСІЯ ПО ТЕРИТОРІЇ НПП "ПОДІЛЬСЬКІ ТОВТРИ"

В боротьбі за волю.

Після загибелі Київської Русі і занепаду Галицько-Волинського князівства, українська військова традиція занепала. З кінця XV ст. починає формуватись нова суспільна формація "козаччина". Щодо етимологічного аналізу терміну, думки дослідників розійшлися. Найбільш прийнятним на наш погляд є гіпотеза про тюркське коріння терміну ("легкоозброєний воїн, вільна людина"). Вперше козаки згадуються у 1480-их рр., пізніше в зв'язку з поширенням кріпацтва в середині XVІ ст. їх чисельність значно зросла. Перші магнати, що організовували козаків, були не спольщеними православними українцями. До найславетніших серед них належав Дмитро (Байда) Вишневецький. Який у 1553-1554 рр. зібрав розрізнені козацькі ватаги і збудував на острові Мала Хортиця форт. Так Вишневецький заснував Запорозьку Січ, яка вважається колискою українського козацтва. Польська влада вдавалась до спроб залучити козаків до прикордонної служби. Нарешті у 1578 р., за правління Стефана Баторія, був встановлений реєстр в 600 козаків, їм було дозволено влаштувати у м. Терехтемирові свій арсенал і шпиталь. За це козаки погодились визнати за старшин призначених шляхтичів та стримуватись від нападів на татар (що ускладнювало зовнішні стосункам Речі Посполитої. Між тим нереєстрове козацтво продовжувало збільшуватись і набуло доволі вагомого впливу. Цікаво, що за реєстром "Реєстр козаків низових Запорізьких і річкових, які ходили на військову службу з його милістю королем до Москви. Складений під час видачі сукна і грошей і останньої чверті року служби. Привіз і виплачував пан Себастьян Недзвіцький… року нинішнього 1581-го, місяця березня, дня 30-го". В реєстрі записано імена, рідко прізвища, і, що особливо важливо, назви сіл, містечок, міст, звідкіля родом були козаки. Це список 532-х козаків і старшин. Серед них 25 уродженців населених пунктів сучасної Кам’янеччини: Іван з Острополя Савицький, Іван Подолянин, Мисько Городчанин, Іван з Городка, Мартин з Сатанова, Войцек з Кам’янця, Антон з з Кам’янця та інші. Реєстр є доказом того, що кожен полк мав не регіональний, а всеукраїнський характер. Поступово суперечності між новою суспільною верствою – "козаками" – і шляхтою загострювалися. Перше козацьке повстання вибухнуло у 1591 р., яке очолив Криштоф Косинський. Невдовзі, у 1595 р., вибухнуло повстання Северина Наливайка (виходця з Поділля). Деякі історики вважають, що С.Наливайко народився у м.Сатанів, інші – у Гусятині. Це повстання, як і наступні, буди жорстоко придушені.

Хотинська війна.

На початку XVІІ ст. відносини між Туреччиною і Польщею погіршились, що призвело до війни.

Основними причинами Хотинської війни стали агресивна зовнішня політика Туреччини щодо слов’янського світу, безперервні руйнівні походи запорожців на кримські й турецькі землі, посилення впливу Польщі на Молдавське князівство, яке вважалось васалом Оттоманської Порти. Безпосереднім приводом до війни став напад у 1619 р. з території Польщі напівбандицьких загонів так званих лісовчиків на Семигородчину, князь якої Габор Бетлен був турецьким васалом.
Скориставшись цим, султан Осман ІІ планував спочатку покарати пропольськи налаштованого молдавського князя Граціана і знову підпорядкувати Молдавію своєму впливу.
Влітку 1620 р Іскандер паша на чолі 60-тисячного війська почав наступ на Молдавію. Польський уряд ухвалив рішення подати Граціану військову допомогу залучивши до походу і значну кількість українських козаків. Але коронний гетьман Станіслав Жолкевський не надто бажав бачити їх під своїм командуванням і все повторював - "не хочу я з Грицями воювати нехай ідуть до ролі альбо свині пасти". Але й козаки не прагнули з ним воювати. Незважаючи на успіхи в Московщині у козацькій пам'яті він залишався головним винуватцем розгрому повстання Наливайка і катом українського народу. Тому до походу вдалось вислати не більше 1.6 тис реєстрових козаків у тому числі й сотню Михайла Хмельницького де перебував і його син Богдан. Все військо Жолкевського налічувало приблизно 9 тис. жовнірів.

24 серпня ( 3 вересня за н.с.) 1620 р. військо Жолкевського переправилося на правий берег Дністра і захопило молдавські фортеці. Тут до нього приєднався господар Молдавії Граціан з 600 своїх однодумців. Військо союзників зробило стрімкий марш і 2 вересня зайняло позиції поблизу с. Цецори, розташованого на березі Прута за 18 верст від Ясс. 8 - 11 вересня відбулись вирішальні бої під Цецорою в ході яких польське військо зазнало поразки. Багато жовнірів і козаків загинуло, серед них і Михайло Хмельницький, чимало потрапило в полон, у тому числі й Богдан Хмельницький. Відступаючих до Кам`янця-Подільського поляків турки і татари остаточно розгромили 26 вересня біля с.Савки. Сам коронний гетьман Жолкевськии загинув, польний гетьман Станіслав Конецпольський, магнати Микола Потоцький, Ян Тишкевич та інші були взяті в полон. Головну причину поразки польські урядовці вбачали у тому, що Жолкевськии не залучив до війни необхідну кількість козаків. Річ Посполита втратила військо і опинилась безборонною перед грізним противником. Татарські орди розтеклися по Поділлю і Галичині, дійшли до Львова і Перемишля, грабували населення, руйнували міста і села. На захист України виступила Запорозька Січ. Частина запорожців рушила на Поділля, дійшла до кордонів Молдавії, завдала низку поразок невеликим татарським загонам і захопила Білгород. А 15 тис. козаків вирушили у похід на Кримське узбережжя й зруйнували 15 татарських містечок, у тому числі Баксей,Бодзек, Зухарей, Земза. Своїми діями запорожці витискали татар з українських земель і попереджали можливий наступ.

На початку вересня 1620 року у Варшаві зібрався сейм, який ухвалив план захисту Речі Посполитої від наступу противника. Було вирішено збільшити коронне військо, довести козацький реєстр до 20 тис., виділити для нього 100 тис. злотих, зібравши їх з шляхти. Підготовка до війни велася мляво, шляхта не поспішала платити податок на воєнні потреби. І погляди польських урядовців знову звернулись до українського козацтва. До запорожців на початку зими 1621 р. було відправлено Бартоша Обалковського з відповідними пропозиціями, на які козаки спочатку не дали конкретної відповіді. Але самі почали готуватися до воєнних дій. Заготовляли дерево для чайок, харчі, боєприпаси, потім вийшли з Січі на волость і в панських та королівських маєтках стали брати коней, порох, олово. Велись переговори щодо необхідності об'єднання перед ворожою загрозою прихильників гетьмана Яцька Бородавки і полковника Сагайдачного.

В таких турботах минули для козаків зима і рання весна 1621 р.

Тим часом турецький султан Осман ІІ відмобілізував війська, наказав головному адміралові прикрити Стамбул ескадрою з 40 галер від мож ливого нападу Чорноморського флоту козаків і у квітні вирушив у похід на Річ Посполиту. Шлях був довгим і тяжким. Військові вантажі перевозились в основному морем.

Невдовзі Запорозька Січ почала активні воєнні дії на морі. На початку червня запорозька флотилія показалась напроти гирла Дністра. Турецька ескадра Халіли-паші потопила 5, захопила 18 козацьких чайок і полонила близько 300 козаків. Для захисту гирла Дунаю султан відправив головного адмірала з ескадрою. Але козаки минули турецький флот, спалили містечко Ахіоль, а потім на 16 чайках пішли до Стамбула. Маючи лише три галери, начальник охорони палацу не наважився на морський бій з козаками і лише з жахом дивився, як ті руйнували найближчі селища. Козаки дошкуляли туркам і в інших місцях, тримаючи їх у постійній напрузі, змушуючи постійно звертатись до султана по допомогу.

Тим часом Сагайдачний і Бородавка збирали добровольців для участі у воєнних діях. У червні в урочищі Суха Діброва, що між Білою Церквою і Ржишевом, відбулась козацька рада, яка розглядала питання про участь запорожців у війні. На неї прибуло понад 40 тис. осіб. У тяжку годину козацькі лідери припинили суперечки і заради майбутнього вирішили подати Польщі максимальну допомогу. Рада ухвалила рішення направити козацьке військо на чолі з гетьманом Бородавкою у Молдавію, а Сагайдачного - у Варшаву на переговори з польським королем. У 20-х числах липня Сагайдачний кілька разів зустрічався з королем і вів з ним переговори стосовно задоволення вимог козаків. Реакція Владислава на них була позитивною.

Поки турецька армія повільно рухалась по західному узбережжю Чорного моря, запорожці всіляко їй шкодили. У липні одна частина козаків морем відправилась на Трапезунд, а друга - в район Дунаю, де будувався міст для переправи турецької армії. Проти них Халіла-паша 11 липня відрядив 150 кораблів різного типу. В морському бою запорожці вийшли переможцями, потім висадились на берег над Прутом і зав'язали бої з ордою Кантеміра мурзи. Дії запорожців у Туреччині та на Подунайщині вносили тривогу в серця турків, гальмували просування турецької армії.

Досить активно діяло козацьке військо Бородавки. У липні - першій половині серпня невеликі козацькі загони розійшлися по території Молдавії й розгорнули активні воєнні дії. Вони спалили села в околицях Сорок та інших багатьох міст і навіть розбили особисту охорону господаря. Той мусив тікати за Дунай під захист турецьких військ, а козаки взяли під свій контроль мало на всю країну. Основне козацьке військо трималось купи, готове відбити напади татарської орди чи турок.

У середині серпня вся турецька армія переправилась через Дунай і рушила в глиб Молдавії. Козацькі загони нав'язували несподівані бої авангардним частинам турок і таким чином затримували просування всієї армії. Один з них чисельністю 300 осіб при відступі від Сучави наштовхнувся на татарську орду і мусив оборонятись табором. Турецький султан кинув проти нього чи не всі війська. Приблизно 100 козаків пробились до р.Прут і засіли там у великій печері й кілька днів відбивали всі штурми ворога. Тільки димом турки викурили козаків зі схованки і всіх перебили. 200 козаків переправились через Прут, і, відбиваючись від татарської кінноти заклали оборонний табір і цілий день боронились від противника. Під прикриттям ночі козаки вислизнули з табора, розділились на дві частини і відступили лісом. Але на ранок їх наздогнали ворожі підрозділи й змусили знову стати табором. Тільки під вечір туркам вдалось прорвати оборону захисників, увірватись до табору й захопити 30 зранених і до смерті замучених козаків. Усього ж до рук турок потрапило до 200 полонених з числа передових козацьких загонів і майже всіх їх було страчено. Турецький султан будь-що намагався не допустити з'єднання козацького й польського військ і розгромити їх поодинці.

Польське військо під командуванням коронного гетьмана Карла Ходкевича підійшло до лівого берега Дністра і зупинилось. Ходкевич запропонував козакам негайно приєднатись до нього і діяти спільно. Однак Бородавка побоювався можливого сепаратного миру поляків з турками і відповів, що дасть згоду, коли польське військо вступить на територію Молдавії. Це означало початок Польщею воєнних дій безпосередньо проти Туреччини. Після цього польському урядові вже не було куди відступати. До 20 серпня (н. с.) Ходкевич переправився на правий берег Дністра і заклав табір під Хотином.

На другий день до польського табору прибув з Варшави Сагайдачний. Його радо зустріли і командування, і прості вояки, як видатного воєначальника, прихильного до Речі Посполитої на відміну від непевного Бородавки. На чолі невеликого козацько-польського загону Сагайдачний негайно вирушив на пошуки козацького війська, щоб прискорити його рух. Вночі він наскочив на турецький табір, під час сутички був поранений у руку татарською стрілою і ледве врятувався. Проблукавши цілу ніч по лісу, він на ранок вийшов до Дністра, переправився на лівий берег і добрався до козацького війська, що стояло під Могилевом.

На козацькій раді Сагайдачний розповів про обіцянки польського короля задовольнити козацькі прохання і тим самим привернув на свій бік частину присутніх. Тут же рада звинуватила Бородавку в невмілому командуванні, невиправданих втратах людей, нездатності забезпечити військо всім необхідним і скинула з гетьманства. Бородавку присудили до смертної кари і пізніше стратили. Гетьманом знову було обрано Сагайдачного і він протягом тижня, відбиваючись від татар, вів козаків до польського табору. Першого вересня (н.с.) союзники з'єднались. Наступного дня під Хотин підійшов і турецький султан зі своєю армією.

Сили противників були нерівними. Турецька армія налічувала, за одними даними, до 200, за іншими - до 300 і навіть до 500 тис. осіб. Чисельність польської армії не перевищувала 35, української 40 тис. вояків. Козаки були поділені на полки - Федора Білобородька, Івана Гордія, Данила Дерекала, Івана Зискаря, Богдана Куреші, Мойсі Писарка, Адама Підгурського, Цецюри Севрука, Петра Сагайдачного, Тимофія Федоровича та ін. На озброєнні козаки мали 20 мідних і 2 залізні гармати з великим запасом пороху і ядер. За описом відомого дослідника Хотинської війни Мамедкесіра Алекберлі турецький султан перші удари спрямував на запорожців. Він прагнув розбити ще неукріплений табір козаків, а потім знищити і слабше польське військо. Або ж постійними нападами на нього створити враження, ніби турецьке військо воює тільки проти козаків і тим самим вбити клин між запорожцями і польським військом. 2 вересня частини турецької армії кинулись на штурм козацького табору. Артилерія вела по ньому безперервний вогонь. Запорожці витримали наступ, надвечір перейшли в контратаку, глибоко вклинились у лави противника і відкинули його на вихідні позиції. Козаки захопили великі трофеї, знищили 1 тис ворожих вояків і захопили 12 польових гармат та 32 прапори.

З вересня турки безуспішно штурмували козацькі укріплення, в ході яких втратили до 20 тис. осіб. Наступного дня турецька армія п'ять годин атакувала позиції козаків і частково поляків. Вся турецька артилерія відкрила по козацькому табору нищівний вогонь. Учасники битви ще ніколи не чули такого гарматного гулу. Козаки влучним вогнем відбили всі атаки, а потім при підтримці польського загону Русанівського змусили противника відступити. У темряві запорожці кинулись у наступ і вклинились у турецький табір , де почалась велика паніка. На жаль, Ходкевич відмовив Сагайдачному у допомозі і так було втрачено реальний шанс на перемогу. Своїм героїзмом цього дня запорожці викликали захват у поляків і прославились навіки. Турки втратили 40 тис воїнів. Бойовий дух турецької армії впав. З`явилась зневіра у можливості перемоги.

Наступного дня противники ховали загиблих. А потім запорожці зробили нічний напад на татарський табір, багатьох татар вбили хоч і самі втратили одну тисячу побратимів. На світанку сьомого вересня 150 турецьких гармат відкрили нищівний вогонь по козацькому табору. Противник кинувся на його штурм. До полудня над полем битви висів густий пороховий дим і чувся безперервним гуркіт, а потім турки почали відступати. Проте їх свіжі частини напали на польський табір. Спільними силами українці й поляки відкинули ворога. 8 вересня запорожці підпустили тісні ворожі лави майже до своїх окопів, несподівано підвелись і відкрили нищівний залповий вогонь по них. Перший ряд стріляв, інші заряджали мушкети. Вогонь вівся безперервно. У рядах наступаючих були пробиті великі "бреші" і рештки їх кинулись навтіки.

10-11 вересня козаки знову відбивали атаки ворога. А наступного дня Сагайдачний організував самостійний напад запорожців на противника. Коли після ситної вечері турки і татари, як звичайно, поснули, козаки тихо зняли вартових і всією юрмою навалились на наметовий табір ворога. Було перебито багато яничар, сипахів, татар які в одній білизні з великим галасом тікали в різні боки. Захопивши все, що можна було, козаки почали відходити, а залишене прикриття відкинуло переслідувачів. Обидві сторони зазнали тяжких втрат.

Становище козаків і поляків також гіршало. Невистачало харчів, фуражу, почались епідемії. Окремі польські й українські загони кинулись грабувати мирне населення, в наслідок чого Ходкевич мусив кинути проти них каральний загін. Орда Кантеміра-мурзи переправилась через Дністер і відрізала Хотин від Кам'янця-Подільського. Татарські чамбули відійшли з метою спустошення українських земель, що викликало сильне хвилювання серед козаків. Вони навіть готові були залишити позиції й іти на порятунок до своїх близьких і родичів. Тільки втручання Сагайдачного врятувало справу. Козаків хвилювали чутки, ніби поляки лаштуються за їх спиною укласти мир з турками. Такі чутки були небезпідставними. У цей час турецький султан вже шукав можливості укласти почесний для себе мир. Почалися відповідні переговори.

А тим часом Осман ІІ перегрупував війська і 15 березня кинув їх на козацький і польський табори. Наступ вівся з трьох боків, а гарматний вогонь був таким , що від нього, як писав пізніше учасник битви, земля тряслась. Союзники відстояли свої позиції.

На раді 16 вересня польсько-українське командування констатувало падіння бойового духу захисників і вирішило для його підняття перейти до наступальної тактики малими силами. Це була перемога гетьмана Сагайдачного, який з самого початку війни ратував за неї. 8 тис козаків на чолі з Сагайдачним вночі увірвались до наметового табору турків і вщент спустошили його. Одночасно козаки атакували табір Гусейна-паші за Дністром. Такі ж нічні атаки вони повторили і 18 вересня. Виношувався задум генерального наступу на противника. Тим більше, що були явними ознаки падіння морального духу турецької армії.

Але становище ускладнилось з обох боків. Воно ще більше погіршало після смерті Ходкевича 24 серпня. Наступного дня українці і поляки відбили черговий штурм противника. 28 вересня відбулась вирішальна битва Хотинської війни. У ній брали участь всі сили воюючих сторін. Гармати вели безупинний вогонь, турки і татари йшли нескінченними валками. В окремих місцях вони вклинились в козацько-польський табір й тільки героїзм і взаємовиручка врятували оборонців від повного розгрому. Надвечір на знесилене турецьке військо перейшов у наступ зі своїми козаками Сагайдачний, за ним Любомирський з поляками і спільними силами відкинули противника. Перемога була повною.

Польське командування почало переговори про почесний для Речі Посполитої мир. 29 вересня 1621 р. Річ Посполита і Туреччина підписали мирний договір. За його умовами польський уряд мав заборонити козакам нападати на кримські й турецькі володіння. Туреччина зобов'язувалась припини татарські набіги на Польщу, а також призначувати волоським сподарем лояльних до неї людей. Остання зобов'язувалась щорічно виплачувати кримському ханові у поминки у розмірі 30 тис. злотих.

Українські козаки зіграли у Хотинській війні вирішальну роль. Вони захистили Україну і Польщу від завоювання Туреччиною, стали непереборною перешкодою на шляху дальшої експансії войовничого ісламізму на Європейський континент, але за свої мужність і героїзм нічого не отримали. Українське питання в масштабах Речі Посполитої залишилось невирішеним і запорожців ще чекала нелегка боротьба за свої права і привілеї, за виборювання волі, державності й незалежності України.

Національно-визвольна революція.

Революційний вибух 1648 року, який потряс політичні підвалини Речі Посполитої й започаткував творення Української держави, мав глибокі причини в різних сферах: політичній, конфесійній, мовно-культурній, соціально - економічній й психологічній. Революція розпочалася в лютому 1648 р. як козацьке повстання, а протягом червня - листопада національно-визвольна боротьба охопила всі без винятку українські землі, що перебували в складі Речі Посполитої, й носила винятково масовий характер. Необхідно зазначити, що відразу ж боротьба набрала надзвичайно жорстокого характеру й інколи виливалася в етнічні чистки з усіх сторін, втягнутих у її вир(української, польської, кримської, московської й турецької), яким не може бути виправдання. Надзвичайно активну участь у революції взяли мешканці Поділля. На його теренах не було жодного куточка, де б селяни і міщани не піднялися на боротьбу. Логіка розвитку подій ставила питання вибору і перед подільською шляхтою. Її більшість перейшла на бік Польщі, меншість влилася до революційної армії. Траплялися випадки, коли брати, батьки й сини, близькі родичі перебували у ворожих таборах. Яскравим прикладом цього може слугувати старовинний український шляхетський рід Володиєвських. Представники його православної гілки (Процик, Степан, Хомиць, Левко, Семен і Ярема) стали козаками Чернівецької сотні Брацлавського полку, а представник католицької гілки Єжі Володиєвський, котрий проживав у Кам'янці-Подільському, став польським полковником і воював проти українців. Мужній воїн, він бул душею оборони Кам'янця від турок у серпні 1672 року і загинув від гарматного пострілу картеччю у голову, що стався 27 серпня від вибуху запасів пороху в Старому замку після підписання акта про капітуляцію міста. Хоробрий українець, наш земляк, став для кількох поколінь поляків символом мужності і кращих чеснот польського лицарства.

У роки революції в Подністров'ї починаючи від Кам'янця і до Рашкова, розгорнувся потужний опришківський рух (своєрідною столицею його виступали Медобори), який не припинявся до 1676 року. Саме загони опришків тримали в облозі Кам'янець протягом серпня - листопада 1648 року; вони також тоді захопили Дунаївці, Ярмолинці, Сатанів , Городок, Гусятин, Оринин, Балин та інші міста. Влітку 1650 р. в Кам'янці було страчено одного з керівників опришків Мудренка. Весною наступного року українсько-кримський корпус під проводом наказного гетьмана Демка Лисовця зробив спробу зайняти Кам'янець. У 1652 і 1655 р. р. облягав його зі своїм військом Б.Хмельницький.

Під час революції українці проявили небачені героїзм і самопожертву. Втрати від воєнних дій, голодовок, епідемій, захоплення татарами ясиру, переселень на середину 70-х р. р. склали близько 65-70 % населення України, а Поділля втратило щонайменше 90% свого населення.

Головним завоюванням революції стало створення протягом 1648-1650 р. р. на терені козацької України ( Брацлавське, Київське та Чернігівське воєводства ) національної держави, що вела відчайдушну боротьбу за незалежність і включення до свого складу решти українських земель. Важливими здобутками революції стали: сформульована 1649 року Б.Хмельницьким українська державна ідея, що передбачала створення незалежної соборної держави, створення політичної еліти та якісний у розвитку національної свідомості українців.

ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА 1648-1654 РОКІВ НА КАМ'ЯНЕЧЧИНІ.

Визвольна війна 1648-1654 років є одним із найвизначніших періодів історії України. Адже саме тоді наш народ звільнився від польського ярма, саме тоді зародилась українська держава. Більшість подій цього періоду відбуваються саме на території Поділля. Та особливе місце в історії Визвольної війни посідає Кам'янеччина. Біля м. Кам'янця проходили бої (облога Кам'янця серпень 1653 року), на Кам'янеччині під Жванцем (грудень 1653 року) визвольні змагання, фактично, і закінчилися.

Після блискучої перемоги під Корсунем (26 травня 1648 року) Богдан Хмельницький став розсилати свої війська по Правобережній Україні. На Поділлі боротьбу розпочали полковники І. Ганжа, О.Іванківський. Впали мури Бару, Меджибожа, козацько-селянські загони наближалися до Кам'янця.

У другій половині XVІІ століття Кам'янець-Подільський являв собою грізну фортецю. Місто розташовувалося на скелястому острові, який опоясувала річка Смотрич. Навколо острова було збудовано фортечну стіну з багатьма вежами: Кушнірською, Гончарською, Різницькою. Кам'янець з'єднувався мостом із старим замком, що прикривав місто з заходу. В першій чверті XVІІ ст. до його північно-західного боку прибудовано Нову фортецю – земляні вали з казематами, а між тими валами широкі і глибокі рови, Обкладені тесаним камінням. У сучасників були всі підстави вважати Кам'янкць неприступним. Та все ж до серйозної оборони місто підготовлене не було: міський гарнізон не нараховував і 1000 солдат, бракувало куль, а у Новому замку - належного покриття башт.

Наприкінці серпня 1648 року було зроблено першу спробу взяти місто, але, на жаль, вона закінчилася невдачею. Можливо, це було викликано тим, що замок штурмували не регулярні війська Б.Хмельницького, а місцеві повстанці, очолювані С.Мрозовицьким. До того ж до міста стали підходити загони польсько-шляхецької армії, а повстання кам'янчан викрили. Небезпека втратити місто не була такою загрозливою, але все ж існувала.

Друга облога Кам'янця розпочалася на початку листопада, коли війська Б.Хмельницького повертались зі Львова. Штурмували козаки фортецю разом з карпатськими опришками, на чолі яких були Гиря та Вовк. У Кам'янці очікували на напад: "Ми тут на повній ласці Божій залишаємось і бачимо, що якби на нас хлопство сильно наступило, було б не подібно, щоб ми... могли оборонитися". Штурм був невдалий. Довелося розпочати довгий період облоги, який мало не скінчився через перемир'я Б. Хмельницького з новим королем Речі Посполитої Яном Казиміром. 8 серпня 1649 року підписано Зборівський мир, за яким майже весь подільський край входив до Польщі. Гетьман знову посилає свої війська для визволення Поділля. Українсько - ногайським військом командував Демко Лисовець. Прибувши до Кам'янця, повстанці потрапили на невеликий військовий загін, що його залишили керівники, польською армією М.Потоцький та М.Калиновський. Козаки розбили його вщент і розпочали штурм, яким керував І.Богун. Штурм розпочався з боку Карвасар, за сигналом, що подали кам'янецькі міщани. Так і цього разу українські війська спіткала невдача.

Недовго тривала і облога Кам'янця, звістка про наближення величезної польської армії перервала її.

Після Батозької битви, в червні 1652 року, Б.Хмельницький і його син Тиміш з ханом Карач - беєм пішли на Кам'янець. Розпочалася нова облога міста. Хмельницький не штурмував фортецю, а тільки обстрілював із гармат. Він хотів примусити противника здатися, застосовуючи метод довгої облоги. Про це він написав польській громаді Кам'янця, запропонувавши їй капітуляцію. Хмельницькому відмовили. Безпорадність Хмеля перед мурами подільської твердині була очевидною. Через зволікання татар і пошесть, що почалась у війську, облогу довелося зняти.

Тиміш тільки раз був під стінами Кам'янця, але його думки ще довго були біля нього. Це сталося завдяки такій події: коли проти тестя Тимоша - Лупула почав воювати князь Валах ІІ, він зі своєю сім'єю втік з краю. Тиміш поспішів на допомогу Лупулу. Якраз тоді жінка Гетьіана Розанда разом з мачухою і неповнолітнім братом знайшла притулок у Кам'янці, де старостою був один із перших претендентів на руку Розанди Петро Потоцький.

Але повернімося до подій Визвольної війни. У серпні-вересні 1653 року на Поділлі тривали військові дії. Ян Казимир підійшов до Жванця і наказав будувати укріплення на міст через Дністер. Війська Б.Хмельницького та Іслам-Гірея ІІІ підійшли до Кам'янця, зайшли в тил ворогові і відрізали його від баз постачання. на початку грудня між сторонами що ворогували, відбувалися нечисленні стички, але перевага майже завжди була на боці козаків.

У польському таборі почалися епідемії, голод - фізичні і духовні сили поляків було зломлено. Такий хід подій був невигідний татарам, і 15 грудня було укладено сепаратний мир між Кримом і Річчю Посполитою. Ведення подальшої облоги було неможливим. Наприкінці грудня Хмельницький покидає Поділля.

З моїм містом пов'язано долю ще одного сина Хмельницького - Юрія. Коли 1685 року Ю.Хмельницького було вдруге поновлено на посаді гетьмана турками, своє гетьмування він розпочав з численних побоїв та знущань над місцевим населенням. Він оббирав та ображав людей незалежно від суспільного становища, віку та статі. Ю.Хмельницький тяжко образив одного єврея в Немирові, а той поскаржився на Юрія турецькому паші, що перебував у Кам'янці. Хмельницького під конвоєм доставили у місто. У Кам'янці, на Ляцькому ринку, відбувся суд трьох пашів над Хмельниченком. Винесли вирок - задушити гетьмана. Його тіло кинули у води Смотрича з мосту, який тепер називається Турецьким. Так у Кам'янці-Подільському безславно скінчив своє життя син великого Хмеля. Кам'янець-Подільський займав визначне місце в історії Визвольної війни 1648-1654 рр. Саме це місто було форпостом Речі Посполитої в Україні, сюди тікала шляхта, відступаючи під ударами війська Б.Хмельницького, тут збирали поляки свої війська, вирушаючи в чисельні караючі акції. Кам'янець був єдиним містом в Україні, яке після 1654 року залишилось польським. А саме біля Кам'янця, під Жванцем, було вирішено піти на союз з Росією.

Треба зазначити,що могили українських гетьманів в Україні не зберіглися, а у водах Смотрича покоїться прах Ю.Хмельницького. На мою думку, в Кам'янці-Подільському треба встановити хоча б пам'ятний знак з цього приводу.

НЕПЕРЕМОЖЕНИЙ ОТАМАН

Чи можуть обійтись "Козацькі забави" без спогаду про того гетьмана, який жодної поразки не мав у своєму життєписі? Безумовно, ні! Таким кошовим був подолянин Іван СІРКО. Хоч і зі Східного Поділля, але ж з нашої колиски - подільської.

У час жахливої пори, яка в історії України названа Руїною, він з Поділля вивів три полки козаків - тих сміливців, які вирішили, що будуть захищати волю Батьківщини і на лівому березі Дніпра, аби тільки не служити Польщі - не ополячитись.

Не передбачали орли наші, що й на Київщині і на Лівобережжі, на права України і волю її чекає подібна небезпека. Багато біди перетерпіли і козаки, і їх отаман Іван СІРКО. Побував він і в Сибірі - "ні про що, ні за що". А коли турки та підлеглі їм татари стали чимдуж натискати з Чорномор'я, тоді царський уряд з Сибіру випустив Сірка, аби тільки наш орел захищав спокій Росії і загарбані нею землі України.

Коли на старості літ гетьман, який не мав жодного програшу, відпрошувався на спокій, знову-таки цар не відпустив на Слободжанщину, де жила сім'я героя. Помер він на хуторі, де розташувались козацькі війська.

Найвищу оцінку діяльності нашого земляка дав наш народ. Перемоги козаків під проводом Івана СІРКА знайшли свій відбиток в думі "Не тумани з моря". Прийміть її, мої любі читачі, мої подоляни, як неповторне світло очей наших прадідів-героїв.

 Не тумани з моря,
не тумани.
 Місяць сонце заступає.
 Гей - гей - гей!
 Димом небо вкрило,
 димом небо.
 Кримські селища палали,
 Гей, палали.
 У Стамбулі турки,
 у Стамбулі
 На схід сонця поглядали.
 "Чом немає вісти,
 чом немає?" -
 В моря синього питали.
 Гей - гей - гей!
 Гей не було вісти,
 гей не було.
 Ані звечора, ні зрана.
 Гей - гей - гей!
 Полягали кримці,
 полягали спати.
 У Сірка Івана,
 Гей, Івана.
 Не заплаче мати,
 не заплаче,
 Гей - гей - гей!
 До схід сонечка уранці
 Гей - гей - гей!
 Будуть вить над ними,
 будуть вити.
 Дикі звірі - сіроманці,
 гей, сіроманці.

Записано від Тамари Андріївни СИС-БИСТРИЦЬКОЇ
напередодні свята "Козацькі забави".

БИТВА ЗА КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ У СЕРПНІ 1672 РОКУ.

У серпні 1672 року, після майже двотижневої оборони потужна фортеця Кам'янця-Подільського капітулювала перед армією Магомета ІV. Пропонуємо узагальнений опис перебігу битви за Кам'янець-Подільський.

Висловлюємо вдячність професору Валерію СТЕПАНКОВУ за допомогу, надану під час підготовки даного матеріалу.

1. Приготування Османської імперії до війни з Польщею.

Маючи достатньо підстав рахуватись з українським військом, в кінці 60-х років XVІІ століття турки вирішили знову шукати спільну мову з гетьманом Петром ДОРОШЕНКОМ. На початку 1667 року уряди Росії і Речі Посполитої підписали Андрусівський договір, який передбачав розподіл України цими державами. На Правобережній Україні боротьбу Андрусівського договору очолив Дорошенко, який у пошуках союзників повернувся в бік Туреччини. У серпні 1667 року султан в листі з повідомленням про смерть в Стамбулі польського посла Радзийовського попереджав короля Яна КАЗИМІРА, щоб “не було вчинено жодної шкоди козакам, які раніше були підданими короля, але перейшли під опіку султана”. Це попередження повторив у своєму листі у 1668 році Кара Мустафа. Таким чином, Туреччина поступово активізувала політику у північному напрямку.

У 1670 році Річ Посполита розірвала стосунки з Дорошенком, розраховуючи на більш поступливого Михайла ХАНЕНКА. Останнім приводом до війни стала літньо-осіння військова кампанія Яна Собеського 1671 року, який зробив спробу розгромити П.Дорошенка.

В березні 1672 року перед султанським палацом в Андріанополі було виставлено бунчуки, а в Османській Імперії оголошено священну війну. Одночасно організовано масову заготівлю продовольства.

2 червня 1672 року з-під Андріанополя вирушив полковник Абдурахман, а 4 червня - сам султан. Переправившись через Ду­най (по раніше поставленому понтонному мосту), турецька армія пішла вздовж Пруту. З серпня 1672 року турки почали будувати міст через Дністер біля Жванця. 12 серпня міст було збудовано і турки вступили на територію Речі Посполитої.

2. Марш турецької армії на Поділлі

Після форсування Дунаю до султанської армії приєднались традиційні військові контингенти молдавського та волошського господарів, загальною чисельністю 6000 вояків; а коли султанська армія була над Дністром, до неї прибули хан Селім - Гірей з частиною орди - близько 10000 вояків, та гетьман Петро Доро­шенко 3000 козаків, які вже провели вдалі кампанії на Україні у липні.

Формально походом керував сам султан Магомет ІV; фактичним керівником був талановитий полководець великий візир Ахмед Кюпрілі.

Передні частини турків швидко оволоділи Жванцем, який був слабо укріплений загоном Ієронима Лянцкоронського. Незважаючи на допомогу з Кам’янця, після короткого бою він був змушений відступити із Жванця. Під час бою татарська частина перейшла на бік турецького війська. Оволодіння цим пунктом дозволило туркам спокійно будувати інші переправи південніше Хотина біля Бабшина. Будівництво утруднювало підвищення рівня води у Дністрі через сильні дощі та несвоєчасну доставку будівельних матеріалів молдавським господарем, за що його змістили. Лише 11 серпня розпочалась переправа турецького війська, яка тривала 3 дні до 13 серпня.

3. Ситуація у Кам'янці-Подільському

Перед такою грізною силою, яка прийшла на Поділля, Річ Посполита у той час була непідготовленою протиставити відповідний захист. Коронний гетьман Ян Собеський, на якого покладався обов'язок оборони держави, не маючи жодних можливостей ведення бою у полі, планував максимально можливу підготовку укріплень Кам’янця з розрахунком затримати турецькі сили і дати можливість зібрати як регулярне військо, так і шляхетське ополче­ння. Щоб протистояти турецькій навалі, Собеський планував підтягнути до Кам’янця всі гарнізони з ближніх фортець та міст, за винятком таких найважливіших, як Меджибож, Бар, Брацлав. Також король розпорядився, щоб гетьман Каненко надіслав на підтримку кам'янецького гарнізону 1000-1500 його козаків. Але поразка підляського каштеляна Лужецького під Четвертинівкою 18 липня від турецько-татарсько-українського війська зруйнувала плани коронного гетьмана і посилила загрозу на південному кордоні.

Сконцентрована на лівому березі Дністра турецька армія мала потужну артилерію, загалом біля 100 гармат, з них 26 важких. Турецьке командування діючи за свом планом, вважало найпершим завданням оволодіння Кам'янцем. Це дало б змогу отримати нові можливості для дальшого просування вглиб Польщі. Але здобуття цього Форпосту Речі Посполитої не видавалось легким, що підтверджували високі оцінки потужності його фортифікацій зроблені тогочасними фахівцями.

Власний гарнізон кам'янецької фортеці складався з 200 чоловік піхоти. Крім цього вдалось, після поразки під Четверти - нівкою підтягнути до Кам’янця два полки піхоти по 150-200 чоловік. В кінці липня, в останній момент, до Кам’янця прибув полк піхоти з 500 чоловік найманий біскупом Тржебіцьким. З трьох кінних хоругв, в серпні виявилось лише 70 коней, решта була втрачена через несвоєчасну виплату грошей. До цього додавались 24 драгуни Єжи (Юрія) Володиєвського. 30 сердюків полковника Мотовила, 80 кіян ротмістра Мокрицького. Тобто всього регуляр­ного війська нараховувалось майже 1500 чоловік. При цьому варто зазначити дуже незначну артилерійську обслугу - всього 4-6 кваліфікованих гармашів. Також знайшлось біля 500 чоловік шляхетського ополчення, здатних до оборони.
Загальне командування здійснював генеральний подільський староста Миколай ПОТОЦЬКИЙ

4. Облога та штурм Кам'янця-Подільського

14 серпня в околицях Кам'янця заявились перші турецькі загони. Після переправи через Дністер турецька армія йшла на Кам’янець широким фронтом у 16 км., спочатку від Руди до Ходоровець, далі, обходячи Кам’янець з заходу, на Оринин, блокуючи будь-яку ймовірність сполучення з можливими польськими формуваннями. Султан став під Кам’янцем у той час, коли в місто ще не встигли доставити закуплені Собеським припаси.

Остаточно диспозицію Визначили дрібні сутички польських та турецьких загонів. Головні сили поляків зосередились у Новому Замку, як найбільш доцільному місці для оборони.

Керівництво над північним напрямком оборони, де йшла дорога з Зіньківців, отримав ротмістр Мислішевський, який мав у розпорядженні 700-750 чоловік змішаного війська, формованого з найбільш боєздатних людей, оскільки напрямок цей вважався найнебезпечнішим і тут чекали найсильніших турецьких атак.

Обороною південного боку Нового Замку керував досвідчений офіцер Войцех Гумецький. Тут було біля 500 чоловік, менша чисельність пояснюється значно важчими підходами за наявності скелястих урвищ. Старий Замок захищали драгуни Володиєвського та сердюки Мотовила, всього 50-60 чоловік.
Шеф артилерії, (1 гармаш) обслуговував 4-6 гармат, тому на допомогу поводилось залучати ycіx, хто міг це робити.

В зв'язку з малою чисельністю регулярного війська, оборона Польської та Руської брам була передана шляхтичам та міщанам. Польська брама вважалась краще захищеною, тому в ній залишили посилену варту. Більше уваги було надано Руській брамі, яку боронили близько 230 чоловік не достатньо підготовлених у військовому відношенні. Сильним було забезпечення брами вогнепальною зброєю: 1 мортира і 71 гаківниця, але лише 3 пушкарі з 2 помічниками.
Peштa укріплень залишалась під наглядом міщан.

15 серпня, в полудень, під Кам’янець прибув сам великий візир. Вибираючи місця для султанських наметів, турецькі інженери одночасно шукали місця для закладення мін. Яничарські загони відразу почали обстрілювати укріплення в напрямку Руської брами. Але, попавши під зустрічний обстріл, відступили до обозу. Після такої спроби атакувати турецьке командування вирішило перейти до облоги міста. Оцінивши ситуацію та визначивши, що ключовою позицією є Старий та Новий Замки, Ахмед Кюпрілі вирішив спрямувати зусилля на їx здобуття. Оскільки навколо міста були підвищення, зручні для розташування артилерії, то після захоплення Замкового комплексу оборона Кам’янця була б неможливою.

Виходячи з цього, великий візир розташував загони яничарів та контингенти молдавського і валашського господарів ланцюгом довжиною 7 км, що міг обстрілювати місто з відстані 2-3 км. На правому фланзі став візир Мустафа, на лівому - Кара Мустафа. По центру командував сам Кюпрілі, оскільки це було напроти Нового Замку. Тут зосереджувались відбірні частини - головні сили яничарів на чолі з візиром Абдурахманом. Навколо Кам’янця блокували будь-яке сполучення із зовнішнім світом татарські чамбули та козаки Дорошенка. Вони прибули під Кам'янець 16 серпня і розташувались на Орининських полях. На кожному фланзі поставили по батареї, в центрі - дві батареї. В тилу правого флангу стояв намет султана, звідки він міг спостерігати за ходом битви.

16 серпня до візиря Субхана-Казима запросили хорунжого Мислішевського, якому запропонували або воювати, коли в обложених достатньо сил, або згодитись на переговори. Зустріч нічого не дала. Використовуючи час, турки займали вигідні позиції.

17 серпня П.Дорошенко з козаками, маючи 18 гармат, зупинився під Замковою дібровою. Після цього він разом з Селім-Гіреєм наніс візит Магомету ІV, котрий наближався до міста.

На світанку 18 серпня українські полки зайняли позицію за пагорбом з боку Цвікловець. Цього ж дня почався сильний артилерійський обстріл, на що активно відповіли обложені захисники Фортеці.

19 серпня розпочались систематичні атаки на Новий Замок. Було викопано потужні рови, у яких могли розминутись два вершники, підготовлено для атакуючих систему окопів. Увечері великий візир звернувся з листом до старости Потоцького із закликом до капітуляції, в обмін на вільний вихід та безпеку тих, хто залишиться. В разі відмови обіцяв ycіx вирізати. Ця і наступні спроби отримати Кам’янець без бою наштовхнулись на відмову керівництва обороною міста. Ведучи переговори та створюючи видимість небажання штурмувати Фортецю, турки використовували час і підтягували сили, все ближче і щільніше підходячи до укріплень, створюючи загрозу несподіваного входу на укріплення. На заклик Маковецького оборонці зчинили раптовий щільний обстріл, завдаючи нападникам втрат і змушуючи їх відходити. Стрілянина припинилась з настанням темряви, під прикриттям якої обложені зробили вилазку з участю челяді, яку ледве відкинули яничари. Після цієї події, наступного дня, почались регулярні обстріли, особливо відчутні у Новому Замку.

20 серпня турецькі снаряди потрапили у запаси пороху в одній з башт Старого Замку. Цей вибух лише підсилив наступ. Безперервно копали апроші і сипали шанці в напрямку Замку. Значна чисельність турецького війська давала можливість вводити в бій нові сили. Зростала інтенсивність обстрілу, з яким неможливо порівняти вогневу силу кам’янецького гарнізону. Одночасно із штурмом Замку, турки почали бойові дії проти Польської та Руської брам.

Протягом 22-24 серпня турецькі окопи все ближче підступали до укріплень. Збільшуючи лінію фронту, турки змушували оборонців до розширення лінії оборони. Під прикриттям артилерійського вогню турки поволі наближалися до стін Нового Замку, бо через нестачу гармаш і стрільців інтенсивність його гарматних пострілів була незрівнянно слабшою. Вогонь турецьких батарей спрямовувався не лише на укріплення, а й на саме місто, спричиняючи руйнування та деморалізацію міщан. Головний удар наносився по Новому Замку з боку Хотина.

У такій обстановці ситуація у Новому Замку стала настільки критичною, що 23 серпня було поставлено питання про відступ до Старого Замку. Переслідyвaлacь мета скоротити лінію оборони та максимально утруднити роботу мінерів, оскільки Старий Замок стоїть на скелі. В ніч з 24 на 25 серпня Новий Замок було залишено, але відступ не дав жодного полегшення. До вибухів турецьких снарядів долались уламки скель та розбитих стін Старого Замку. Разом з тим зросла тривога серед міщан.

25 серпня, ввечері, почався новий масований обстріл, який тривав до післяобідньої пори наступного дня. Одночасно турки встановлювали міни під однією з башт. Припинивши обстріл, турки почали ховатись перед вибухом. Запала тиша і перевтомлені жовніри, всупереч наказам офіцерів, попадали на землю і поснули. Потужній вибух та постріл стали сигналом до атаки на Замок, де на місці висадженої башти утворився значний пролом. Коли трохи впала курява, до пролому кинувся Володийовський з кількома оборонцями, за ними на допомогу Потоцький, Мислішевський, Гуменецький. Пролом поспішно було завалено уламками деревини. Бій тривав до вечора. Протягом наступної ночі турки продовжували бомбардувати Замок та ще в трьох місцях пробивали мур для закладення мін. 3 свого боку оборонці протягом ночі відстрілювались та копали вал на замковому подвір’ї.

5. Капітуляція кам’янецького гарнізону.

Загальна ситуація у Кам’янці та навколо нього погіршувалась. Міщани постійно звертались до Потоцького з питаннями про перспективи оборони. Було зрозуміло, що облога триватиме не довго і події розгортаються не на користь кам’янчан. На проведеній нараді у костьолі, хоч і мали місце заклики до продовження оборони, більшість була згодна з біскупом, що лише капітуляція врятує фортецю від зруйнування, а людей від загибелі. Тому поява білого прапора над фортецею та припинення стрілянини з обох боків виглядали як взаємна згода на капітуляцію. До міста на човнах підпливли турецькі закладними, замість яких відбула на переговори делегація, яка була супроводжена до вели­кого візира. Незважаючи на інструкції, які мали посли, візир запропонував їм без обговорення прийняти латинський текст угоди, у якій обіцяно було життя, вільний вихід з міста сім’ями та речами, відсутність утисків тих, хто залишиться та недоторканість святинь. Під загрозою покарання, угоду як султанську милість потрібно було прийняти до вечора. Таким чином обложеним довелось погодитись з умовами угоди. Місто почало готуватись до приходу турків. Несподівано у вечері 27 серпня пролунав потужній вибух порохового погреба в Старому замку, який призвів до значних руйнацій та людських втрат. Від вибуху загинув і герой оборони Кам’янця Єжи Володиєвський, йому вирвало потиличну частину голови.

28 серпня відбувся акт символічної передачі ключів від міста. Було визначено день виходу з міста бажаючих – 30 серпня, пожитки було вивезено на 300 возах, ескорт складався з 3000 турків.

Після проведених приготувань 2 вересня 1672 року султан Магомет ІV через Руську браму в’їхав на коні до міста. Після молитви в щойно переосвяченому на мечеть Кафедральному костьолі султан призначив колишнього очаківського бейлербея Галіль-пашу губернатором кам'янецької фортеці та новоутвореного еялету (адміністративного округу), давши йому в розпорядження 3000 піхоти та вершників, та велику кількість яничарів.

11 вересня до Стамбулу прибув гонець з новиною про здобуття Кам’янця, а наступні три дні вся Туреччина святкувала цю подію.

Протягом 27 років продовжувались спроби Польщі повернути південно-східний форпост, столицю Поділля – місто Кам’янець. Остаточно це питання вирішилось восени 1699 року.

О.КАРБОВСЬКИЙ

НАРОДНІ ПОВСТАННЯ НА САТАНІВЩИНІ У XVІІІ СТОЛІТТІ.

Після 27-річного перебування турків в 1699 році польська адміністрація і шляхта знову повернулись на Поділля і ще більше почали експлуатувати міську і сільську бідноту. Турецьке поневолення змінилось польсько-шляхетським ярмом. Панщина все більше і більше насувалася на український народ. І знову одне за другим спалахували повстання.

На Поділлі у XVІІІ ст. мало не кожної чверті століття відбувались народні повстання. В 1702-1704 роках на Правобережній Україні вибухнуло велике народне повстання за визволення з-під польсько-шляхетського гноблення. Народні маси піднялися на боротьбу за возз'єднання правобережних українських земель з Російською державою.

Семен Палій, очолюючи правобережне козацтво і повстале селянство, використав важке міжнародне становище Речі Посполитої і матеріальну допомогу від Російської держави, добився перемоги над польськими військами під Бердичевом і Білою Церквою. Окремі загони повстанців діяли в Руському і Волинському воєводствах в районі Сатанова, Золочева. Сокаля, Костянтинова. Хвиля народного повстання прокотилася по всій території Поділля і змела польсько-шляхетську владу.

10 січня 1703 року невідомий автор у листі із Львова сповіщав, що "три тисячі повстанців вступили на Поділля в район Меджибожа і Сатанова, знищуючи шляхту". Ватажком повстання селян на Поділлі був полковник Федір Шпак (колишній осадчий Білоцький). Він об'єднував кріпаків-втікачів у великі бойові загони. Утворились подільські полки – Немирівський, Шаргородський, Студепецький, Дунайгородський і інші.

Повстання охопило велику територію від Могилів-Подільського до Меджибожа, Сатанова, Копичинець. В районі Сатанова діяв повстанський загін, і чимало сатанівських людей взяли участь у цьому русі. Проти повстанців польський уряд виставив об'єднані шляхетські сили під проводом коронного гетьмана Адама Сінявського, володаря Сатанова. Народне повстання на Поділлі було жорстоко придушене. Для покарання селян, які брали участь у повстанні, сеймик Подільського воєводства 18 липня 1705 року прийняв рішення про організацію судів, які карали селян. Особливо жорстоко і активно діяв католицький базиліанський орден, з ініціативи якого повстанців засуджували до страти тривалою голодною смертю. Місцем тортур і живого поховання став Сатанівський монастир, яким у 1707 році оволоділи монахи базиліанського ордену.

В 1705-1711 роках на Поділлі діяли повстанські загони селянина Тригука і опришків, на Подністров'ї - повстанський загін Сави Волошина, на Брацлавщині повстанців очолив Іван Григогаш (Іваненко). В кінці березня 1709 року російський резидент у Польщі Дашков писав із Сатанова слідуюче: "...явились два волоха: Савва, который взял Могилев на Днистре, разоряет и мучит шляхту нестерпимо, разглашая, что действуют по указу царского величества; другой, Иваненко, захватил Брацлав и также разоряет и мучит шляхту".

Велике повстання на Правобережжі України спалахнуло у 1734 році, коли в Польщу прибули російські війська, щоб посадити на польський трон Августа ІІІ, сина колишнього польського короля. Серед населення поширилась чутка, що російські війська прийшли допомогти населенню Правобережжя визволитись від польсько-шляхетського гніту. Повстання охопило велику територію України: Поділля, Брацлавщину, Волинь, Галичину. Народних месників очолювали Ведмідь, Писаренко, Верлан, Моторний, Грива. Знову у Варшаву несли гінці донесення: "Ходить під Сатановом хлопська зграя в триста чоловік".

Одна українська народна пісня так говорить про події, які розігрались біля Сатанова в цей період:

"Хвалилися вражі ляхи, з Сатанова йдучи:
Будем драти, пане-брате, з китайки онучі!"
Козаченьки поли драли, а плечі латали;
Перед себе десять тисяч ляхів проганяли.
На крижовій доріженьці там ся і спіткали;
Дали ляхам привітання, аж з коней падали!
Виступили козаченьки з міста із Зінькова:
Ой летіли вражі ляхи з коней, як солома.
А добре ся пани-ляхи з козаками били,
Що лежить їх від Городка за пів треті милі,
Ей показав Медвідейко богатирську славу.
Що потопив панів-ляхів в Городецькім ставу.
Ой як прийшли козаченьки та з-під Солопковець,
Валилося вражих ляхів як біленьких овець.
Нещаслива тая битва лиха наробила:
В Солопківцях із ляшеньків висока могила".

Але й це повстання було розгромлене. Селяни, доведені до відчаю гнівом панів, втікали в інші місця, особливо у Волошину.

В 1768 році на Правобережжі України спалахнуло нове велике повстання, яке дістало назву Коліївщина. Докотилось воно і до Сатанова. В околицях міста в медобірських лісах переховувалися<>загони гайдамаків. Цей могутній народний рух був придушений польськими і російськими військами, учасники повстання були жорстоко покарані.

Але всі ці криваві розправи не могли зупинити народний рух за волю. Численні народні повстання ослабили польсько-шляхетську державу. В результаті другого поділу Польщі в 1793 році правобережні українські землі ввійшли до складу Російської держави.

Возз’єднання всіх українських земель у складі Російської держави було визначною подією в житті всього українського народу. Воно сприяло дальшому розвиткові продуктивних сил, ростові економічних і культурних зв'язків між українськими землями сприяло скорішому формуванню української нації.

Кармалюк

Устим Якимович Кармалюк народився 27 лютого 1787 р. в с.Головчинці, Літинського повіту, Подільської губернії (нині с.Кармалюкове Жмеринського р-ну Вінницької обл.), в родині бідного кріпака, який належав пану Андрію-Йосипу Пігловському. 18-ти річного Кармалюка забрали до панського двору. Парубок був роботящим, але неслухняним і непокірним. За це 1812 р. його віддали у солдати, хоч за наказом Олександра I рекрутів з Поділля тоді не брали у зв’язку з чумою, що тоді лютувала.

Надзвичайно палкий і енергійний, Кармалюк не схотів коритися долі. Він скоро дезертирував з 4-го уланського полку, який був розміщений у К-П, і відразу ж порахувався з паном Пігловським, спаливши ґуральню. Вірним другом і помічником Кармалюка був його свояк з сусіднього с. Вівсяники Данило Хрон, який разом з ним втік з війська.

Чутка про дії втікачів стривожила місцеве панство та представників влади. За ними організували погоню і обох спіймали. Військовий суд виніс вирок - 500 ударів шпіцрутенами кожному, а потім направити в кримський штрафний батальйон. Проте по шляху до Криму Кармалюк і його побратим вночі втекли з-під варти. Опинившись на волі, Кармалюк почав згуртовувати навколо себе скривджених, знедолених бідняків для боротьби проти поміщиків та сільських багатіїв і швидко став визначним ватажком загону. З цього часу активізувався на Поділлі селянський рух, пізніше до нього приєдналися втікачі з царської армії, серед яких було багато росіян, містечкова біднота і так звана загонова шляхта, що знаходилась на грані повного розорення. В різних містечках Подільської губернії запалали панські маєтки і куркульські садиби. Після нового арешту в 1817 р. Кармалюк був засуджений до страти. Пізніше цей вирок був замінений 25 ударами батога і 10-річним засланням на сибірську каторгу. По дорозі в Сибір Кармалюк та Хрон у Вятській губернії втекли з етапної в’язниці і повернулися на Поділля, щоб продовжувати боротьбу. Наприкінці 1818 р. Кармалюк знову з'явився в околицях Бара, а потім перейшов до Балтського повіту, де створив великий загін. З непомірною швидкістю він міняв райони дій, скрізь піднімаючи селян. Популярність безстрашного ватажка дедалі зростала, навколо нього збиралися все нові й нові бійці.

Представники панівного класу докладали всіх зусиль, щоб спіймати народного месника. Кармалюка схопили під час облави і під посиленою вартою, прикутого до воза, повели в літинську тюрму. Селяни дізнавшись про лихо, що спіткало ватажка, виходили до шляху, щоб попрощатися з ним. Кармалюк тримався бадьоро, навіть жартував і обіцяв скоро повернутися, щоб відплатити народним гнобителям. Під час слідства в Літині Кармалюк приховав своє справжнє прізвище і назвався Василем Гавриленком, родом з Галичинни, утеклим солдатом з Костроми. Він розмовляв російською мовою, навіть показував документи і заперечував усі пред'явлені обвинувачення. Тоді йому влаштували провокаційну зустріч з сім'єю. Восьмирічний син Остап кинувся до батька, проте Кармалюк продовжував наполягати на своєму.

З Літина Кармалюка відправили до Кам'янецької фортеці. Тут разом з іншими в'язнями він організував нову втечу, але на цей раз невдалу. Поранений у ногу під час сутички з вартою, Кармалюк усю осінь просидів прикутим до кам'яного стовпа в одиночному казематі Папської башти, а зимою того ж 1824 р. після прилюдного покарання на базарній площі сто одним ударом батога і таврування розпеченим залізом був відправлений на довічну каторгу в Сибір. Два роки гнали Кармалюка до Тобольська. Деякий час він відвідував каторжні роботи на ґуральні, а потім знову втік. Влітку 1826 р. він з'явився в Києві, а згодом під виглядом чумака пробрався на Поділля в рідний Літинський повіт. І знову зібраний їм загін проводить сміливі і вдалі операції. Пани б'ють на сполох. Проти повстанців були кинуті значні військові сили. У 1827 р. через зраду дрібного шляхтича Ольшевського Кармалюка схопили в с. Кальна Деражня і знову віддали до суду. На пропозицію покаятися Кармалюк заявив:" Доки пан панує, Кармалюк не візьме плуга в руки, не покине зброї. Оце моя відповідь". Тоді його вдруге покарали сто одним ударом батога і знову в Сибір на довічну каторгу. Проте і цього разу він втік і в 1830 р. вже діяв у Подільській губернії, де в цей час у зв'язку з польським повстанням 1830-31 р. р. особливо посилилась антикріпосницька боротьба селян.

Налякані поміщики звернулися за допомогою до уряду. Був створений спеціальний орган - Галузинецька комісія, яка складалася з представників летичівського і літинського земських судів. На чолі комісії стояв вищий чиновник Візерський. Кармалюк готував велике повстання, але його наміри не здійснилися, бо восени 1830 р. на Поділлі спалахнула епідемія холери. Саме в цей час панські посіпаки виказали схованку Кармалюка у Новій Синяві. Але й цього разу тюремні грати не змогли втримати того, хто присвятив своє життя служінню народові. Через два роки Кармалюк, розібравши стелю у своїй камері втік з літинської в'язниці і знову взявся за зброю.

Тоді уряд вирішив піти на провокацію. За допомогою зрадниці Кармалюк був вистежений в с.Коричинці Шляхові і в ніч на 10 жовтня 1835 р. вбитий шляхтичем Рудковським.

Тіло вбитого Кармалюка кілька днів возили по селам. Цар Микола I викликав убивцю Кармалюка у Петербург, особисто розмовляв з ним і нагородив діамантовим перснем.

Галузинецька комісія аж до 1839 р. продовжувала слідство в справі Кармалюка. Вона зареєструвала понад 1000 нападів на поміщиків і притягла до суду 2700 чоловік. Всього ж протягом 23 років діяльності Кармалюка до лав стало близько 20 тисяч борців.

Використана література:

1. Винокур Й.,Степанков "Устим Кармлюк ..." - методичка
2. Прокопчук В. "У часи козацької звитяги" - "Подільські Вісті"-1995 р.- 14 грудня.
3. "Визвольна війна" - "К.-Подільський Вісник" - 1995 рік - 18 листопада.
4. "Жванецька компанія"-"Кам.-Подільський Вісник"- 1995 рік - 11 листопада.
5. Дзьобан "Поділля в визвольній війні українського народу."
6. "К.-Подільський Вісник" -"Бакота"- 10 грудня 1984 рік.
7. Мицик, Степанков "К.-Подільський в роки визвольної війни "Сполохи козацької звитяги"
8. Горбатюк "Край козацький" - "Корчагінець" 27 липня 1991 рік.
9. Назаренко "Рад.-Поділля" - 16 жовтня 1991 року.
10. "Рад.- Поділля" - 4 листопада 1990.
11. "Рад.- Поділля" 5,9 вересня 1990 року. " Битва Пиляв"
12. Рашба Ной " Дії козаків під Хотином"- журнал "Жовтень" - 1985 року - N 4 стр.106 - 108.
13. Борисенко " Історія України ", " Козацький рух у Хотині " - 1998 р. N 9.
14. Субтельний Орест. Україна: історія.- К.: Либідь,1991.

Заступник директора Ю.М.Боєв