 |
Спокій для Лаури
22.12.07 Ірина КОЗАК.
Історія народження скульптури — дивна
Історія народження скульптури «Лаура» — дивна. Прообразом її стала Лаура Пшездецька, юна красуня із Чорного Острова, що неподалік від Хмельницького. Це було вже після її смерті.
Уже й в самому селищі забувається, хто така Лаура і як пов’язана з Чорним Островом. Не одного перехожого довелося мені перепитати, коли шукала будівлі колишнього панського маєтку.
Давню, ще з ХІV століття, історію Чорного Острова почали збирати директор місцевого краєзнавчого музею Олександр Казиміров та брат Джорджіо, настоятель костьолу. Отож історію родини Пшездецьких довелося почути від католицького священика, іноземця, котрому доля чорноострівської «Лаури» виявилася ближчою і дорожчою, ніж багатьом українцям.
Саме він зібрав відомості про рід Пшездецьких та маєтки, котрими вони володіли, а це майже півтора десятка навколишніх сіл. І про їхні палаци, що пишністю дивували багатьох. Господар, Кароль Пшездецький, міг би прийняти тут самого короля. Парк в англійському стилі займав третє місце в тодішній Європі. Вражала картинна галерея. А бібліотека — десять тисяч томів, нею користувався Леонід Глібов, котрий викладав у чорноострівському училищі.
А найбільшою окрасою маєтку були дві сестри — Марія та Лаура. Старша вийшла заміж й загубилася в історії. А Лауру не забуто.
« Уявіть, як батько любив доньку: збудував із другого поверху її спальні підвісний міст у кілька сотень метрів, що закінчувався на острові посеред водойми. Це щоб ніжна ніжка не ступила на землю, не замочилася у воді», — розповідає брат Джорджіо. Все було у красуні. Не було лише долі. Лаура впала з коня і зламала хребет. Батько повіз Лауру лікувати до Італії.
Звідти вона не повернулася живою. Але поховати її постановили в родинному склепі, в підвалах збудованого Пшездецькими пишного чорноострівського костьолу.
Надмогильний пам’ятник замовили зробити професору Віктору Бродському. Скульптор був вихідцем із Волині. Після закінчення петербурзької академії талановитий майстер одержав шестирічну стипендію для роботи в Італії. Там, у римській майстерні, він і працював два роки над пам’ятником для Лаури.
Для роботи обрав чотиритонну брилу білого каррарського мармуру. Своїми довершеними лініями скульптура донині вражає. На м’яких подушках, вкрита тонким шовковим покривалом, лежить, наче спить, юна дівчина. Ложе прикрашене гірляндою з квітів. Поруч ангел загасив факел життя. А на підлозі недочитана книга, розкрита на 21-й сторінці. У цьому віці померла Лаура. Кожна пелюстка на квітці, складка на покривалі, кучерик на голові вирізьблені так майстерно, що дихають життям. І скорбота від того ще сильніша.
Батько привіз надгробок до Чорного Острова й встановив його у костьолі над входом до склепу. Тут спочинок Лаури мала вічно охороняти мармурова «Лаура». Але так не сталося.
Через два роки Кароля Пшездецького не стало. Його дружина Ельжбета у 1898 році продає маєток. Нові власники платять їй 736 тисяч рублів — величезні гроші на той час. Але жінка ставить ще одну умову — до кінця життя вона житиме в палаці, поруч із могилами своїх рідних. За два роки й Ельжбети не стало. Чорноострівська гілка роду Пшездецьких перервалася.
Від тих подій минуло трохи більш як століття, а мало хто згадує про цей рід. Два панські палаци давно перероблені під музичну школу та бібліотеку. Від колишнього багатства залишилися чотири грубки та дубові сходи. А зовні споруди нагадують не про розкіш, а про тлінність життя.
Сам Чорний Острів, розташований менше як за двадцять кілометрів від обласного центру, нагадує руїну, що загубилась у часі. Здається, містечко, котре з ХVІ століття мало Магдебурзьке право, поволі помирає. Не могла цього не бачити і колишній селищний голова Тетяна Баєва. Вона взялася відродити славу Чорного Острова. Так народилась ідея повернути додому «Лауру».
Брат Джорджіо тоді ремонтував і перебудовував костьол. Спершу вважалося, що роботи на кілька місяців. Але він затримався тут на сім років. Почав збирати і крихти чорноострівської історії. Дізнався, що під костьолом є мармуровий чорно-білий склеп. Усіх із роду Пшездецьких тут ховали під плитами білого мармуру. А із роду Наркевичів, що проживали неподалік, — під чорним.
Не один шукач скарбів бував за радянських часів у цих підвалах. Чи знайшли золото — невідомо. А склеп зруйнували. Костьол перебудували під клуб. Розтягнули мармурові плити.
Щезла і «Лаура». Її просто винесли з храму, тобто вже з клубу. Пам’ятник стояв десь на задвірках. Потім хтось вирішив, що таку красу треба передати у музей. «Лаура» перекочувала до тодішнього обласного центру — Кам’янця-Подільського. Там зрозуміли, що це шедевр.
Чутки про красу «Лаури» поширилися за межі України. До Кам’янця-Подільського полетіли листи із Московського музею імені Пушкіна та Ленінградського музею російського мистецтва — з вимогою передати їм пам’ятник. Відмовляти у таких «проханнях» тоді не годилося. У Кам’янці-Подільському розуміли, що можуть «Лауру» втратити. Надіслали відмову. Мовляв, транспортувати — небезпечно. Бо у мармурі є тріщини, по дорозі скульптура може розсипатися.
Почалася війна. Переїзд «Лаури» відклали, а потім про це забули. Ось уже багато літ побачити «Лауру» може кожен — у кафедральному костьолі Кам’янця-Подільського. Костьол довго значився музеєм й знову став костьолом. А «Лаура» свого статусу «держвласності» і пам’ятки мистецтва не втратила. Перебуває вона на балансі Кам’янець-Подільського історичного музею-заповідника і, за угодою між музеєм та громадою римо-католицької церкви святих Петра і Павла, виставлена у костьолі.
Ідею про повернення «Лаури» до Чорного Острова тут спершу сприйняли як жарт: хіба можна вийняти цю перлину з окраси Кам’янця?! «Але ж це не просто мистецька робота, це насамперед надгробок, — каже брат Джорджіо. — Його не можна забрати із визначеного для нього місця тільки через те, що він комусь сподобався. Це суперечить не лише релігійній, а й людській моралі». Парафіяни-чорноострівці підтримали свого духівника: «Лауру» треба повернути додому, щоб душі дівчини та її батьків нарешті знайшли спокій.
Та ці аргументи не сприймають в Кам’янці. Дехто із кам’янецьких патріотів каже навіть, що ніякої Лаури не було, і перевозити скульптуру із туристичного центру до забутого селища нерозумно!
« Якщо люди їдуть до Кам’янця-Подільського, щоб побачити там «Лауру», то чому б не приїхати і до Чорного Острова?» — запитує брат Джорджіо. А в тім, що пам’ятник повинен стояти над останками Лаури, він не сумнівається. Не дає спокою братові Джорджіо: чим і за який кошт повезе «Лауру» додому? Коли вивозили її, через кожних сто метрів змінювали коней, такою важкою була ноша. Та й тріщини на мармурі — не вигадка...
Ці думки не дають спати чоловікові, що народився далеко від Чорного Острова. Храм брат Джорджіо вже відродив. Якщо буде Господня воля і наказ — він піде на інше місце служити Богу і людям. Уже понад двадцять літ він отак їздить по світу. Але душа за невеличке подільське селище у нього болить. Розуміє, повернути колишнє багатство у Чорний Острів непросто. Як і дати людям роботу, забезпечити достаток. А от повернути «Лауру» додому треба. Її місце тут. Поряд із Лаурою.
Хмельницький. |
|
Eкспорт матерiалiв