Бакотський печерний монастир
16.12.2008 | 21:07 М. І. ЖАРКИХ
Хмельницька область, Кам'янець-Подільський район, поблизу колишнього села Бакота, яке два десятиріччя тому затопило Дністровське водосховище. Під'їхати до пам'ятки можна польовою дорогою (довжиною 4 км), яка відгалужується від шосе Кам'янець-Подільський - Стара Ушиця.
Монастир знаходиться в урвищі берега Дністровського водосховища (колишнього лівого берега Дністра) – так званої Білої гори. Урвище утворене твердими сілурійськими вапняками, в яких Дністер прорізав каньйон глибиною до 120 м. На західному схилі Білої гори, приблизно на третині висоти схилу, міститься горизонтальна площадка, на якій і започаткувався монастир. Життя тут було можливе завдяки природному джерелу води.
Монастир стояв за кілометр від дитинця давньоруського міста Бакота. Найближчими аналогами для такого розміщення є Єлецький монастир у Чернігові та Спаський монастир у Новгороді-Сіверському, а також монастирі довкола Галича.
У 1883 р. професор Київського університету В.Б.Антонович обстежив на вершині Білої гори підземний хід, який заглиблювався в скелю як гвинтові сходи. На дні ходу було виявлено дві невеликі келії. Вчений відніс цю споруду до решток монастиря. Дещо пізніше вчений провів розкопки на площадці Білої гори, виявив основні печерні споруди, давньоруський напис і зібрав значну колекцію знахідок.
Майданчик монастиря має розмір 40x10 м; печери заглиблені в товщу гори ще на 7-9 м. Таким чином, загальна площа пам'ятки сягає 760 кв.м. Основні споруди монастиря складаються з трьох печер та ніші, розміщених в два яруси. З них на першому ярусі знаходиться перша печера, а решта споруд знаходяться на другому ярусі, на висоті 4-4,5 м. В давнину перший і другий яруси були об'єднані двоповерховою дерев'яною прибудовою; зараз на другий ярус ведуть сходи по верху підпірної стіни, вимурованої в 1893 р.
Печера № 3 має довжину 10 м, ширину при вході 1,6 м, в глибині розташоване приміщення розміром 4-4,5 м. На кожній бічній стіні проходу цієї печери виявлено по дві щілини, які призначались для кріплення дощатих перегородок.
У стінах печер вирубано довгасті ніші довжиною на зріст людини. Всього таких ніш виявлено 17. У деяких із цих ніш простежено залишки поховань у дерев'яних домовинах.
У скельній підлозі печер вирубано 19 гробниць, в яких знайдено перемішані людські кістки. Одна з ніш має розміри у довжину 3 м, у ширину 2,5 м, і вважається вівтарем печерної церкви.
Таким чином, загальна площа печерних споруд становить 65 кв. м, а об'єм вирубок - 136 куб. м. Три печери інтерпретуються дослідниками як келії, хоча велика кількість гробниць в них змушує вважати їх спорудами печерного цвинтаря. На горі над печерами монастиря в урочищі Білянська стінка зберігся земляний вал і руїни кам'яної стіни. Дослідники вважають, що це укріплення монастирського подвір'я.
Речі, знайдені під час археологічних досліджень, виразно розподіляються на три групи: залишки художнього опорядження церкви, предмети монастирського вжитку, предмети озброєння і спорядження вояків.
Ці знахідки з розкопок були передані до Подільського єпархіального давньосховища, та в перші роки радянської влади воно було ліквідоване і вся колекція загинула.
На стіні, яка огороджує площадку монастиря з півдня, вирізьблено два написи. Перший із них читається так: "Благослови Христос Григорья игумена, давшого силу святому Михайлу"
Другий напис зроблено меншими літерами і розміщено нижче: Тригорий уздвигль место сие".
Палеографія першого напису дозволяє датувати його кінцем XI - початком XII ст., а другого напису - кінцем XII - початком XIII ст. Слід пошкодувати, що ці зразки давньоруської епіграфіки не стали предметом спеціального вивчення.
"Хроніка Биховця" (білорусько-литовський літопис, складений в першій половині XVI ст.), розповідаючи про перехід Поділля під владу князів Коріатовичів, пише:
"Перш за все вони [князі Коріатовичі] знайшли собі кріпке місце на ріці Смотричі і тут заклали собі місто Смотрич. В іншому місці, в горі, жили ченці, і в цьому місці [князі] створили місто Бакоту".
Це єдина конкретна згадка про монастир в письмових джерелах.
Бакота згадується в "Списку руських міст" (пам'ятці кінця XIV ст.) в числі інших подільських міст; потім знову в 1431 р. в умовах перемир'я між польским королем Ягайлом і великим князем литовським Свидригайлом. У ході польсько-литовської війни за Поділля брати домовились під час перемир'я не відновлювати замок Бакоту.
Отже, історія монастиря виглядає так: в 1140-х роках Галицьке князівство поширює свою владу на середнє Подністров'я, тут виникають опорні пункти князівства - міста Бакота, Ушиця, Калюс. Напис на стіні вказує посвяту монастиря архангелу Михаїлу і називає ім'я засновника і першого ігумена - Григорія. Ці дані є дуже важливими, бо для багатьох давньоруських монастирів ми не маємо і таких скупих даних. Монастир був досить значною за розмірами спорудою, розміщеною в схилі гори, принаймні на двох ярусах. Монастирська церква мала вирубану в скелі апсиду, орієнтовану на схід. Західна частина церкви була прибудована з дерева. Церква була прикрашена фресковими розписами і поліхромними горельєфами.
Поруч з церквою знаходились три печери: за аналогією з Києво-Печерським монастирем можна припускати, що спочатку ці печери були житловими спорудами (келіями), а потім використовувались як місця поховань. Наявність у деяких похованнях перемішаних кісток говорить, що поховальні споруди використовувались повторно, тобто цвинтар функціонував протягом тривалого часу.
Занепад монастиря дослідники пов'язують з подіями польсько-литовської війни за Поділля 1431-1434 рр. На нашу думку, занепад монастиря слід пов'язувати не з воєнними руйнуваннями (для чого немає певних підстав), а зі зміною загальної політичної ситуації на Поділлі. Після остаточного переходу Поділля під владу Польщі польська влада і підтримувана нею католицька церква зосередились у Кам'янці-Подільському. Місцевий адміністративний центр у Бакоті був зліквідований, монастир втратив своїх світських покровителів православного сповідання і внаслідок цього занепав.
Таким чином, православний Бакотський Михайлівський монастир функціонував протягом 300 років, з середини XII до середини XV ст. Він є найбільшим і найкраще збереженим серед усіх печерних монастирів Подністров'я і найдавнішою пам'яткою поширення православ'я на Поділлі.
Нині у монастирі на великі свята проводяться богослужіння під відкритим небом, а також його відвідують групи туристів.
Журнал „Українець”, №10, 2008.
